Турбота та підтримка: для дружин та матерів полеглих воїнів у Вінниці організували арттерапевтичний проєкт

Учасниці збиралися тричі на тиждень, аби через творчість прожити свій біль, зберегти пам’ять і знайти підтримку одна в одній.

Заняття проводив викладач Сергій Бартко. Під його наставництвом жінки крок за кроком опановували художні техніки, але головне – дозволяли собі говорити мовою мистецтва про те, що часто неможливо висловити простими словами.

На полотнах з’явилися образи, сповнені символізму та глибоких емоцій: птахи – як знак душі й свободи, полум’я свічки – як пам’ять, квіти – як уособлення любові, що не згасає, ніжні портрети – як жива присутність тих, кого вже немає поруч… Кожна робота – це особиста історія, біль і водночас надія.

Директорка закладу Наталя Стафійчук зазначила, що протягом лютого простір школи став свідком надзвичайно глибокого процесу.

«Ця група жінок, яка пережила найважчі втрати – смерть синів та чоловіків на війні, прийшли до нас, щоб мовою фарб на полотні висловити те, що іноді неможливо вимовити словами. Кожна картина, яку ви бачите сьогодні, – це не лише твір мистецтва. Це жива пам'ять, це глибока любов і нескінченний сум, які перетворилися на колір», – наголосила вона.

За її словами, у часи випробувань особливо важливо триматися разом. Мистецтво стало містком між серцями, способом підтримати одна одну й не залишатися наодинці з горем.

«Моральна підтримка – це не просто слова і не “щось другорядне”. Це фундамент, на якому ми відбудовуємо свою душу після руйнувань. Коли ми поруч, коли розділяємо цей біль і даємо можливість йому трансформуватися у творчість – ми стаємо сильнішими. Наше завдання як суспільства – не залишати людей наодинці з їхнім горем, бо саме в підтримці та спільній пам’яті полягає наша справжня незламність», – підкреслила Наталя Стафійчук.

Однією з учасниць арттерапевтичного проєкту була Раїса Биць, мама полеглого Захисника Максима Биця. Її син став до лав оборонців у перший день повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року він уже прибув до Національної гвардії України та служив у бригаді «Червона Калина», полку імені Івана Богуна. Разом із побратимами пройшов найгарячіші точки – Ірпінь, Бучу, Чернігівщину, Луганський напрямок. Загинув воїн 11 вересня 2022 року під час бою за Білогорівку.

Свої почуття, пам’ять і любов до сина пані Раїса втілила у символічній картині – зі свічкою пам’яті, тюльпанами та голубом миру.

«Максим не бачив свого життя по-іншому. У перший день війни він сказав: “Я не можу інакше. Я повинен захищати свою сім’ю, свою дитину, свою країну”. Він дуже любив Україну, дуже цінував побратимів – вони стояли один за одного горою. Кожен, хто його знав, скаже: це була одна доброта. Він останню сорочку віддав би іншому. Коли малювала картину, я знала, що на ній будуть тюльпани – він їх дуже любив і завжди дарував на 8 березня. Свічка – це пам’ять. Око – це мамині сльози. А голуб – це він, який піднявся в небо і тепер оберігає нас. Я хотіла передати те тепло, яке він залишив у наших серцях», – говорить мама Небесного Воїна.

Цей проєкт став прикладом того, як культура може бути простором підтримки й сили. Бо мистецтво не стирає втрат, але допомагає прожити їх. А коли біль знаходить форму й колір – народжується надія.